У першому півріччі 2026 року в Україні винесли кілька судових вироків політичним діячам вищого рівня, однак у соцмережах про це практично не повідомляли. Натомість у цьому сегменті традиційно поширювали меседжі про нездоланність корупції і марність боротьби з нею. Такі результати медіамоніторингу за перший і другий квартали 2026 року, проведених Центром контент-аналізу на замовлення Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК) за фінансової підтримки Антикорупційної ініціативи ЄС в Україні (EUACI).
Медіа хоч епізодично, але все ж висвітлювали кейси притягнення до відповідальності за корупцію, зокрема вироки Вищого антикорупційного суду народним депутатам Анатолю Гуньку і Людмилі Марченко, ексголові Верховного Суду Всеволоду Князеву і колишньому голові Державної фіскальної служби Роману Насірову. Увага до цих справ послабла на тлі розголосу довкола більш масштабного викриття системного підкупу парламентарів. Крім цього, тривалі строки давності притягнення до відповідальності впливають на сприйняття суспільством ефективності антикорупційних органів. Тому важливим елементом у трансформації ставлення до інституцій є базове розуміння принципів їх роботи.
Також в інфопросторі дуже мало інформували про викриття корупції і навіть гучні справи із розкриття корупційних схем коментувалася критично – в контексті існування корупції, а не її викриття. Відтак наратив про те, що “Україна бореться з корупцією” цілковито поступається наративу про надмірну корумпованість країни.
80% публікацій у медіа на тему корупції розповідають про заходи з притягнення до відповідальності (затримання, обшуки, оголошення підозр, судові засідання тощо). У соцмережах також значну увагу приділяли саме цим інфоприводам.
Маніпулятивні наративи про те, що корупція в Україні стабільно сягає надвисоких показників традиційно поширювали проросійські джерела. Посилення боротьби з корупцією переважно комунікували антикорупційні органи та представники влади. Про рішення для зменшення корупції під час мобілізації та в ході закупівель для армії розповідали онлайн-медіа з “білого списку”.
Протягом першого півріччя в медіаполі спостерігалися систематичні атаки на антикорупційні органи і хвилі замовних публікацій. Зокрема, політичні діячі вищого рівня, які отримали підозри в корупційних справах, постійно критикували антикорупційні органи, звинувачували їх у зловживаннях і заангажованості. Аналогічні звинувачення в бік антикорупційних інституцій лунали також від проросійських блогерів.
Про заходи із запобігання корупції ні в медіа, ні в соцмережах взагалі майже не розповідали. Мало висвітлювали вплив цифровізації, дерегуляції та відкритих даних на подолання корупції. Загалом тематика корупції в українському медіаполі висвітлюється через конкретні постаті посадовців і резонансні скандали, а не як системний дефект державних інституцій. Відсутність у публічному дискурсі пропозицій щодо структурних реформ свідчить, що антикорупційна риторика використовується радше як інструмент політичної боротьби, аніж як основа для реальних змін.
